— Настю, зайди, — голос начальника, Ігоря Петровича, пролунав буденно, майже ліниво.
Але Анастасія, за двадцять років у компанії навчившись розрізняти десятки відтінків його настрою, одразу зрозуміла — нічого доброго це не віщує.
Вона увійшла до його скляного «акваріума», відчуваючи, як за спиною завмерли й нашорошили вуха півтора десятка людей. Кожен клацання клавіатури в опенспейсі раптом припинилося.
Ігор Петрович не запропонував сісти. Він демонстративно розглядав панораму міста, ніби вирішував, яку з висоток купити наступною.
— Компанія, Настю, виходить на новий виток розвитку. Попереду реструктуризація. Оптимізація процесів, омолодження кадрового складу, синергія… ну, ти розумієш, усі ці модні слова.
Він говорив це так, ніби повторював завчену промову з бізнес-тренінгу. Анастасія мовчала.
Вона прийшла в цю фірму, коли та тулилася у двох кімнатах напівпідвального приміщення. Вона пам’ятала, як її засновник, старий Семенич, креслив на серветках схеми майбутнього успіху, а вона вірила йому.
— Мій відділ другий рік поспіль перевиконує план на сорок відсотків, — її голос пролунав рівно, без найменшого тремтіння. — Яка ще оптимізація нам потрібна, Ігорю Петровичу?
Він нарешті обернувся. В його очах плескалася суміш утоми й погано прихованого роздратування.
— Цифри — це ще не все. Твої методи застаріли. Ти тримаєшся за старих клієнтів, боїшся ризикувати.
Ти не даєш молодим розкритися, душиш їхню ініціативу своїм «досвідом». Ти стала баластом для компанії, Настю.
Це слово різонуло, як скальпель. Не «цінний працівник», не «наставник». Баласт. Непотрібний тягар.
— Зрозуміло, — тільки й змогла вимовити вона, відчуваючи, як до горла підступає крижаний клубок. — Які умови?
— Усе за законом. Заява за власним, два оклади компенсації. Я вже все підготував, щоб не утруднювати тебе.
Він простягнув їй аркуш паперу. Вона взяла його й крізь тонку пелену шоку побачила за склом Свєточку, свою заступницю.
Дівчина, яку Настя три роки тому взяла на роботу недосвідченою стажеркою й усьому навчила, тепер швидко щось друкувала в телефоні й ледь помітно всміхалася. У цю секунду Анастасія зрозуміла все.
Вона мовчки підписала. Мовчки пройшла до свого столу під співчутливими, боязкими й кількома зловтішними поглядами.
Зібрати двадцять років життя в картонну коробку виявилося справою десяти хвилин. Фотографія сина-студента, кумедна чашка, подарована колегами на ювілей, стос робочих блокнотів.
Ніхто не підійшов. Ніхто не сказав ані слова. Вони боялися.
Вже у ліфті, коли сталеві двері остаточно відрізали її від минулого, Анастасія набрала номер чоловіка.
— Сергію, все. Він сказав це. Слово в слово.
У слухавці на мить запала важка тиша.
— Значить, вони самі підписали собі вирок. Юристи саме завершили перевірку об’єкта угоди. Тепер у нас є всі підстави.
Анастасія натиснула кнопку першого поверху. Усередині не було ані сліз, ані образи. Натомість розливалося дивне, холодне спокійство.
Спокійність хірурга перед складною операцією.
Наступний місяць вона не знала відпочинку.
Дні й ночі проводила разом із командою аналітиків і юристів чоловіка. Виявилося, інвестиційний фонд Сергія вже пів року вів перемовини про купівлю контрольного пакета акцій її компанії.
Фірма була перспективною, але керівництво — слабким і неефективним. Ігор Петрович став однією з головних проблем.
Він гальмував розвиток, роздував бюджети і тримав поруч бездарних підлабузників.
Звільнення Анастасії, найрезультативнішого керівника, стало для Сергія останньою краплею.
Це була не просто дурість — це був саботаж. Він пришвидшив угоду, використавши інформацію, яку дала Настя про реальний стан справ у відділах, щоб суттєво знизити ціну.
А тим часом у компанії почався керований хаос. Свєточка, отримавши владу, перш за все замовила нову кавомашину і зажадала перекрасити стіни у «креативний» колір.
Вона скасувала всі наради, замінивши їх «мозковими штурмами» в месенджері, які перетворилися на безкінечний спам.
Два найстаріших і найприбутковіших клієнти, яких особисто вела Анастасія, вже після першої розмови зі Свєтою попросили зустріч із топменеджментом для обговорення розриву контракту.
Ігор Петрович почав панікувати. Він дзвонив Анастасії, але вона не відповідала. Він бачив, що корабель тоне, та не розумів, хто пробив дно.
Кульмінація настала у понеділок. Усі співробітники отримали короткий лист: «О 15:00 термінові загальні збори в головній переговорній. Присутність обов’язкова. Новий склад ради директорів».
У залі панувала напруга. Ігор Петрович сів на чолі столу, намагаючись робити вигляд, що контролює ситуацію.
Рівно о третій двері відчинилися. Увійшла Анастасія.
Вона змінилася за цей місяць. На ній був ідеально скроєний брючний костюм кольору грозового неба.
Спокійний, упевнений погляд. За нею зайшов її чоловік Сергій і двоє чоловіків у дорогих костюмах.
— Настю? Що ти тут робиш? — пробелькотів Ігор Петрович, а його обличчя залилося червоними плямами.
Анастасія не відповіла, підійшла до столу і сіла у крісло голови. Він змушений був підвестися.
— Працюю, Ігорю Петровичу. На відміну від деяких, — її голос був тихим, але в напруженій атмосфері його почув кожен.
— Дозвольте представитися. Анастасія Володимирівна Орлова. Виконуюча обов’язки генерального директора і голова ради директорів.
Вона зробила паузу, ковзнувши поглядом по заціпенілих обличчях.
— Як вам відомо, нашу компанію придбав інвестиційний фонд «Горизонт». Мій чоловік, — вона кивнула на Сергія, — очолює цей фонд. А я, як основний акціонер, повернулася, щоб навести лад. І почати доведеться зі звільнення… баласту.
Її погляд зупинився на Ігорі Петровичу.
— Анастасіє Володимирівно… Це якась помилка! — залебезив він. — Я завжди вас цінував! Ваше звільнення — це було вимогою… зверху!
Вона холодно посміхнулася і відкрила папку перед собою.
— Зверху? Ігорю Петровичу, не брешіть хоча б тепер. Попередній власник до останнього не знав, що ви планували мене прибрати. Це була ваша ініціатива.
Ви боялися, що на фоні успіхів мого відділу ваша некомпетентність стане занадто очевидною для інвесторів.
Вона дістала роздруківку.
— А ось звіт по діяльності вашої протеже, — вона глянула на зблідлу Світлану. — За три тижні збитки вашого відділу склали дев’яносто сім мільйонів.
Ви втратили клієнтів, яких компанія здобувала десять років. Ви — «свіжа кров», яка викликала сепсис у компанії.
— Я… я не знала… я намагалась! — прошепотіла Свєта.
— Ти не намагалась. Ти імітувала роботу. Думала, що посада — це право ображати секретарку і вибирати колір стін. А посада — це відповідальність. І ти навіть не розумієш, що це означає.
Анастасія підвелася.
— Ігорю Петровичу, ви звільнені. З формулюванням «за нанесення фінансової шкоди в особливо великих розмірах».
Наша юридична служба розгляне можливість порушення проти вас справи. Світлано, ви також звільнені — за повну невідповідність займаній посаді.
Служба безпеки проведе вас. Маєте п’ять хвилин, щоб забрати особисті речі.
Двоє чоловіків у костюмах ввічливо, але твердо підхопили їх під руки.
Коли двері зачинилися, Анастасія знову подивилася на колег.
— Тепер поговоримо. Я не влаштовуватиму полювання на відьом. Хоча добре пам’ятаю, хто як себе показав місяць тому.
З цього дня правила інші. Ми працюємо на результат. Плітки, інтриги, підлабузництво — залишаються в минулому. Хто не згоден — пишіть заяву. Решта — за роботу. Чекаю керівників відділів у себе через годину з антикризовими планами.
Вона дивилася на їхні перелякані, але сповнені надії обличчя. І вперше за довгі роки відчувала, що робить усе правильно.
Епілог. Рік потому.
Компанія «Горизонт-медіа», як вона тепер називалася, вийшла у лідери ринку.
Анастасія стала жорстким, але справедливим керівником. Вона повернула старих клієнтів і залучила нових.
Вона ввела систему, де зарплата залежала від реального внеску кожного, а не від уміння сподобатися начальству.
Ігоря Петровича вона більше не бачила. Подейкували, що він програв усі суди й перебивається дрібними консультаціями.
Світлана, після низки невдалих спроб знайти роботу, вдало вийшла заміж і тепер постила у соцмережах фото з підписами «головне в житті — бути музою для свого чоловіка».
Одного дня до кабінету Анастасії постукала молода дизайнерка Лєна. Та сама, що в день її звільнення єдина поклала на стіл шоколадку.
— Анастасіє Володимирівно, я підготувала проект… — невпевнено простягла вона папку.
Анастасія переглянула ескізи. Це було свіже, сміливе, талановите.
— Чудово, Лєна. Розвивай. Дам тобі бюджет і двох людей у допомогу. Очолиш робочу групу.
Дівчина розгублено подивилася на неї.
— Але ж я просто дизайнер…
— Я бачу не посаду. Я бачу потенціал. І готова в нього вкладати. У нашій компанії більше немає «баласту».
Є лише ті, хто хоче працювати, і ті, кому скоро доведеться шукати інше місце.
Увечері, сидячи з чоловіком на терасі заміського будинку, Анастасія дивилася на захід сонця.
— Ти стала іншою, — сказав Сергій, обіймаючи її. — Залізною.
— Ні, — посміхнулася вона. — Я просто стала собою. Тією, якою завжди була, але боялася це показати.
Виявилося, щоб корабель плив швидше, потрібно було не скидати баласт, а просто змінити капітана.