— Знаєш, Галю, — голос чоловіка за спиною пролунав майже буденно, — ти мені більше не потрібна. Я зустрів іншу.
Галина стояла біля кухонного вікна, повільно розгортаючи чайний пакетик. За вікном накрапав жовтневий дощ — такий самий сірий і звичний, як цей понеділок, як усе її життя останні роки.
На підвіконні лежала відкрита книжка — «Їсти, молитися, кохати». Перші дві частини вона вже освоїла, залишалася третя.
Чайник свистів, вимагаючи уваги.
Вона не обернулася.
Залила пакетик окропом, спостерігаючи, як гаряча вода повільно забарвлюється в бурштиновий колір. Книжку закрила одним рухом — час переходити до третьої частини.
Тиша затяглася рівно на той час, що потрібен заварці, аби віддати весь свій смак.
— Твоя валіза в коморі. На верхній полиці. Синя.
Віктор завмер у дверному отворі. Він явно очікував сліз, істерики, благань про прощення. Але не такого ділового спокою.
— Тобто… ти знала?
Галина нарешті повернулася до нього. Після двадцяти трьох років шлюбу вона вміла читати його обличчя, як добре знайому книжку з передбачуваним фіналом.
— Знала, що ти скажеш саме сьогодні? Ні. А що ти скажеш це рано чи пізно? Звісно.
Три місяці підготовки
— Як давно ти зрозуміла? — Віктор повільно опустився на стілець, немов ноги перестали його тримати.
— У липні. Пам’ятаєш, ти залишив телефон у ванній, а він розрядився? Я поставила на зарядку. — Галина сіла навпроти, обхопивши чашку долонями. — «Чекаю на тебе, коханий. Твоя Катюша з трьома сердечками». Дуже зворушливо для жінки, якій за сорок.
— І ти мовчала три місяці?
— А навіщо було говорити? Влаштовувати детективні допити? Вимагати клятв вірності? — вона знизала плечима. — У нашому віці це виглядає не драматично, а жалюгідно.
Віктор потер обличчя руками. Усе йшло абсолютно не за тим сценарієм, який він прокручував у голові.
— Я дзвонила Олені того ж дня, — продовжувала Галина. — Вона ахнула: «Галко, та ти провидиця! Як ти так спокійно?» А я відповіла: «Просто за ці роки навчилася читати не тільки між рядками, а й між його мовчаннями. І головне — навчилася цінувати себе більше, ніж штамп у паспорті».
За ці три місяці Галина не просто відкрила власний рахунок у банку — вона влаштувалася на роботу в турагенцію, де власниця одразу оцінила її знання трьох мов і вміння знаходити спільну мову з людьми.
Пофарбувала волосся у сміливіший відтінок, купила джинси, які Віктор завжди критикував за «невідповідний вік».
До сьогоднішнього ранку вона була готова повністю — і морально, і фінансово.
Збори без мелодрами
— Галю, послухай, я розумію, що це шок для тебе…
— Вікторе, давай без театру. Ти дорослий чоловік, маєш право на свої почуття. Я доросла жінка — маю право на гідну реакцію.
Він підвівся, прямуючи до комори. Галина пішла за ним — не через цікавість, просто з ввічливості.
— Може, все ж таки поговоримо? — спробував він ще раз. — Я не хотів, щоб так вийшло…
— А як ти хотів? — вона легко зняла валізу з полиці й простягла йому. — Щоб я дізналася від сусідки тітки Віри? Чи застала вас за романтичною вечерею в нашій квартирі?
— Галю…
— Ти вчинив чесно. Це вже щось, — у її голосі не було ані краплі сарказму. Просто констатація факту, як зведення погоди.
У спальні Віктор розгублено завмер біля відчиненої шафи.
— Навіть не знаю, що брати…
— Уся повсякденна білизна, робочі костюми, спортивна форма для тренажерної зали, — методично перерахувала Галина, подаючи йому стос сорочок. — Ах так, і крем для обличчя з ванної не забудь. У нових стосунках свіжий вигляд — це інвестиція в майбутнє.
Він різко обернувся:
— Ти з мене знущаєшся?
— Анітрохи. Просто допомагаю збиратися. Хіба не про це ти мріяв — про дружину, яка розуміє?
Галина акуратно складала його речі — ті самі сорочки, які прасувала двадцять років, костюми, які вибирала в дорогих магазинах. Тепер вони висітимуть в іншій шафі, їх прасуватимуть інші руки.
— Знаєш, Вітю, — сказала вона, складаючи його улюблену футболку з написом «Найкращий тато», — я тобі навіть трохи заздрю.
— Чому?
— Попереду в тебе нове кохання, метелики в животі, безсонні ночі від щастя. Романтика, букети, СМС-ки із сердечками. — Вона посміхнулася майже мрійливо. — А кому потрібна жінка в сорок сім? Зі зморшками, розтяжками та звичкою засинати о дев’ятій?
Віктор зупинився, дивлячись на неї з чимось схожим на каяття.
— Галю, ти ж гарна…
— Була гарною двадцять років тому. А тепер я жінка з багажем. Але знаєш що? Багаж — це не завжди тягар. Іноді це досвід.
Дзвінок, на який не чекали
Телефон Віктора задзвонив. «Катюша 💕» — висвітилося на екрані.
— Відповідай, — кивнула Галина. — Кохана не повинна чекати.
Віктор скинув виклик. Телефон задзвонив знову.
— Вона наполеглива, — схвально зауважила Галина й сама потяглася до телефону. — Це гарна якість для жінки.
— Алло? — її голос був напрочуд теплим.
— Вибачте, а Віктор удома? — розгублено пролунало на тому кінці.
— Звісно вдома. На жаль, він ще не до кінця зібрався. Але думаю, максимум за годину буде вільний.
Пауза затяглася так, що Галина подумала — зв’язок перервався.
— Вибачте, а ви…?
— Дружина. Поки що дружина, якщо бути точною. — Галина присіла на край ліжка. — А ви, мабуть, Катя? Віктор про вас розповідав. Тільки хороше, не хвилюйтеся.
— Я… я не знала, що він ще не поговорив із вами…
— Поговорив. Буквально п’ять хвилин тому. Дуже делікатно, треба віддати йому належне. А то ж я могла б за звичкою приготувати борщ на двох і весь вечір чекати, поки він охолоне.
Віктор дивився на дружину, ніби бачив її вперше. Ця спокійна, іронічна жінка була його Галею, яка двадцять три роки переживала через кожну його затримку на роботі?
— Катюшо, — взяв він слухавку, — я передзвоню за годину, добре?
— Добре, — невпевнено пролунало у відповідь. — Вітю, а вона… вона не сердиться?
Галина жестом попросила телефон назад:
— Катрусю, люба, я абсолютно не серджуся. Навіть рада за вас обох. Віктор — хороша людина, він заслуговує на кохання. А кохання — це диво в будь-якому віці, вам не здається?
— Ви… ви дуже мудра, — розчулено прошепотіла Катя.
— Просто доросла. Удачі вам, дітки.
Останні штрихи
Галина поклала слухавку й обернулася до чоловіка. Він сидів на краю ліжка з напівупакованою валізою і вперше за всі роки виглядав по-справжньому розгубленим.
— Галю, а може, ми ще подумаємо? — голос його здригнувся. — Поговоримо нормально, без емоцій…
— Вітю, — вона сіла поруч, але не торкнулася його, — ти ж сам розумієш: деякі слова не можна вимовити, а потім забрати назад.
— Які слова?
— «Ти мені більше не потрібна». Це не образа і не докір. Просто факт, який змінює все. Назавжди.
Він кивнув і продовжив складати шкарпетки.
— А ти? Що робитимеш тепер?
— Житиму, — відповіла Галина, і в цьому слові було стільки легкості, що Віктор здригнувся. — Працюватиму, зустрічатимуся з подругами, можливо, заведу собаку. Або запишуся на танці — завжди мріяла навчитися танго.
— Танго? — він підняв голову, здивований.
— Ага. Кажуть, це танець пристрасті. Час дізнатися, що це таке — жити пристрасно.
Віктор завмер із краваткою в руках.
— Ти серйозно?
— Абсолютно. Знаєш, Вітю, що найсмішніше? Я тобі вдячна.
— За що?
— За те, що звільнив мене від необхідності бути зручною. Я вже забула, як це — бути просто Галиною, а не «дружиною Віктора Петровича». Дякую.
Вона встала й поцілувала його в щоку — легко, дружньо.
— Валізу можеш забрати завтра після роботи. Ключі залишу в Оленки — не хочеться випадкових зустрічей у перехідний період.
— Галю…
— Усе, Вітю. Усе вже сказано. І навіть більше, ніж потрібно було.
Перший день нового життя
За годину Галина знову стояла біля кухонного вікна з тією самою чашкою чаю.
Але тепер тиша у квартирі була іншою — не гнітючою, а визвольною. Як тиша після довгого шуму, коли нарешті можна розчути власні думки.
Вона дістала телефон і набрала знайомий номер:
— Олен? Усе. Він пішов.
— Галочко, як ти тримаєшся? Ревеш?
— Ні. — Галина подивилася на своє відображення в темному склі й здивувалася — вона справді посміхалася. — Знаєш, мені навіть якось легко стало.
— Це нормально. Ти молодець.
— Олен, а пам’ятаєш, ти розповідала про танцювальну студію? Де вона знаходиться?
— Танго? Серйозно наважилася?
— Серйозніше нікуди. У мене тепер є час учитися жити для себе.
Поклавши слухавку, Галина ввімкнула радіо. За вікном дощ закінчився, і в розривах хмар мигтіли перші зірки.
На підвіконні лежала книжка «Їсти, молитися, кохати» — завтра можна буде спокійно дочитати третю частину.
У сорок сім років її справжня історія тіл ьки починалася.
Тут історії про те, як перетворювати кризи на перемоги, а зради на визволення.