Жанна поправила волосся і подивилася на будинок батьків Максима. Двоповерховий цегляний маєток завжди здавався їй занадто великим для двох літніх людей.
— Ну що, готова? — Макс дістав сумки з багажника.
— Звісно, — усміхнулася вона. П’ятнадцять років шлюбу навчили приховувати незручність.
Двері відчинила Ірина Василівна. Нафарбована, у новому халаті.
— А, приїхали. Максимку, синку! — вона обійняла сина і цмокнула в щоку. На Жанну кинула короткий погляд. — Жанночко, здрастуй.
— Здрастуйте, — Жанна простягнула коробку цукерок.
— Ой, не варто було. У нас цукровий діабет у батька прогресує.
Макс промовчав. Як завжди.
У вітальні сидів Петро Семенович, дивився новини. Кивнув їм і знову втупився в телевізор.
— Вечеря за годину, — оголосила свекруха. — Максиме, допоможи мені на кухні. Жанно, відпочивай.
Відпочивати. Наче вона інвалід.
Жанна пройшла в кімнату для гостей. Розклала речі в шафі, сіла на ліжко. За стіною чулися голоси Макса і його матері. Про роботу, про сусідів, про здоров’я.
Навіщо вони сюди приїжджають щомісяця? Заради пристойності? Чи Макс справді сумує за батьками?
— Жанночко, іди вечеряти! — крикнула Ірина Василівна.
На столі — курка, картопля, салат. Усе як завжди.
— Макс розповідав, що ви знову відпустку в Туреччині провели, — почала свекруха. — Ми у вашому віці на дачу їздили. Країні допомагали.
— Часи інші тепер, — відповіла Жанна.
— Еге ж, інші. Раніше сім’я була важливішою за розваги.
Жанна відчула, як стиснулися кулаки. Макс жував курку й мовчав.
— А діти коли? — Петро Семенович відірвався від тарілки. — Роки ж ідуть.
— Тату, ми про це говорили вже, — буркнув Макс.
— Говорили-говорили. А користі?
Жанна встала з-за столу.
— Вибачте, голова болить. Ляжу раніше.
У кімнаті вона зачинила двері й сіла на ліжко. Руки тремтіли. Щоразу одне й те саме. Натяки, докори, невдоволені погляди.
Макс зайшов за пів години.
— Що з тобою?
— Нічого. Просто втомилася.
— Вони не зі зла. Турбуються за нас.
Турбуються. Жанна лягла й відвернулася до стіни.
— На добраніч.
Макс роздягнувся, ліг поруч. За кілька хвилин захропів.
А Жанна лежала й думала. Про те, що завтра знову будуть сніданки з єхидними зауваженнями. Знову Макс удаватиме, що нічого не помічає.
П’ятнадцять років. Невже все життя так?
Жанна прокинулася о третій ранку. У роті пересохло, голова гуділа. Поруч сопів Макс, розкинувшись на все ліжко.
Вона встала, накинула халат і пішла на кухню по воду. У коридорі горів нічник, мостини скрипіли під ногами.
Біля кухні зупинилася. Звідти доносилися голоси свекра і свекрухи.
— …терпить цю безплідну корову, — сичала Ірина Василівна. — П’ятнадцять років! Ні дітей, ні користі.
— Тихіше, почує хто, — буркнув Петро Семенович.
— А нехай чує! Може, хоч сором з’явиться. Максимко міг би будь-яку знайти. Красивий, забезпечений.
Жанна притулилася до стіни. Серце билося так голосно — здавалося, весь будинок чує.
— І що пропонуєш?
— Поговорити з ним завтра. Серйозно поговорити. Чоловік має розуміти — час не гумовий. У сорок три можна ще сім’ю нормальну створити.
— А квартира їхня? Машина?
— Квартира на Максима оформлена, ми гроші давали на перший внесок. Машина теж його. Їй дістанеться тільки те, що сама заробила.
Ірина Василівна засміялася бридко:
— А це копійки. Бібліотекарка чортова.
— Думаєш, погодиться?
— Ще і як погодиться. Я його мати, знаю, як розмовляти. Головне — правильно подати. Мовляв, нещасливий ти, синку, мучишся з цією… як її там…
— Жанною.
— Ось-ось. З Жанною цією. Час позбуватися баласту!
Жанна стояла і не могла повірити. Баласт. П’ятнадцять років вона баласт.
— А якщо відмовиться?
— Не відмовиться. Максим завжди мене слухав. І зараз послухає.
На кухні зашаруділи пакети, загримів посуд.
— Гаразд, спати час. Завтра великий день.
Жанна швидко пройшла в туалет, замкнулася. Сіла на кришку унітаза і закрила обличчя руками.
Баласт. Безплідна корова.
П’ятнадцять років вона старалася. Готувала на свята, дарувала подарунки, терпіла натяки й закиди. А вони планували позбутися її, як від старих меблів.
І Макс послухається. Звісно, послухається. Коли він не слухався маму?
Жанна повернулася в кімнату. Макс усе так само хропів. Вона лягла, вкрилася ковдрою і стала чекати ранку.
О сьомій встала, одяглася, зібрала речі в сумку. Макс прокинувся від шереху.
— Жанно, ти чого так рано?
— Їду додому.
— Як додому? Ми ж до вечора хотіли залишитися.
— Я хочу додому. Зараз.
Макс сів на ліжку, потер очі:
— Що сталося?
— Нічого не сталося. Просто хочу додому.
— А батьки? Вони засмутяться.
Батьки. Жанна взяла сумку:
— Передай їм привіт. Скажи, що голова боліла.
— Я з тобою поїду.
— Не треба. Залишайся. Проведи час із батьками.
Вона вийшла з кімнати. У передпокої наділа куртку, дістала телефон. Викликала таксі.
— Жанночко, ти куди? — висунулася з кухні Ірина Василівна. — Сніданок готовий.
— Додому їду. Дякую за гостинність.
— Але чому так рано?
Жанна подивилася на неї уважно. Нафарбовані губи, здивовані очі, турботлива інтонація.
— Справи вдома.
Таксі під’їхало за десять хвилин. Жанна сіла на заднє сидіння і заплющила очі.
Баласт позбавляється від вас сам.
Удома Жанна заварила міцний чай і сіла за кухонний стіл. Квартира здавалася незвично тихою. Зазвичай вони поверталися ввечері, стомлені, одразу вечеряли й лягали спати.
А зараз субота, одинадцята ранку, і вона сама.
Телефон задзвонив. Макс.
— Жанно, ти нормально доїхала?
— Нормально.
— Що діється? Мама каже, ти якась дивна була.
Дивна. Жанна посміхнулася:
— Усе добре. Як справи у батьків?
— Та нормально… Слухай, я ввечері приїду. Поговоримо.
— Добре.
Вона поклала слухавку і подивилася навколо. Їхня квартира. Шпалери вони вибирали разом, меблі купували. Тільки первісний внесок батьки Макса дали. Значить, за їхньою логікою, квартира не її.
Жанна встала, підійшла до шафи й дістала теку з документами. Свідоцтво про шлюб, документи на квартиру. Усе оформлено на двох.
Ще одна брехня старої карги.
У понеділок вона взяла відгул і поїхала до юриста. Молода дівчина років тридцяти, у джинсах і светрі.
— Розлучення хочете оформити?
— Так.
— Є діти?
— Ні.
— Майнові суперечки передбачаються?
Жанна подумала:
— Можливо.
— Тоді доведеться через суд. Заяву подамо, викличуть на засідання. Якщо чоловік не погодиться — буде кілька засідань.
— А якщо погодиться?
— Швидше пройде. Півтора-два місяці й усе.
Жанна заповнила папери, заплатила державне мито. Дивне відчуття — ніби скинула важкий рюкзак.
Увечері Макс прийшов о восьмій. Втомлений, невдоволений.
— Ну й деньок… Мати весь день голову морочила. Каже, ти на неї накричала.
— Я не кричала.
— А що тоді? Чому зірвалася так різко?
Жанна поставила перед ним тарілку з борщем:
— Максе, а ти мене любиш?
Він поперхнувся:
— Чого раптом такі запитання?
— Просто цікаво. Любиш?
— Звісно, люблю. П’ятнадцять років разом.
— Це не відповідь. П’ятнадцять років можна жити за звичкою.
Макс відклав ложку:
— Жанно, що відбувається? Другий день ти якась не така.
— Відповідай на запитання.
— Ну… люблю. А що?
— А що скажеш, якщо батьки запропонують розлучитися?
Обличчя Макса змінилося. Він опустив очі:
— Дурниці якісь. Навіщо їм це?
— А якщо запропонують?
— Не запропонують.
— Максе, я питаю — що скажеш ТИ?
Довга пауза. Макс м’яв серветку в руках:
— Жанно, ну навіщо такі розмови? Усе ж нормально в нас.
— Нормально — це не відповідь.
— Я не знаю! — він встав із-за столу. — Втомився я від цих запитань. Два дні тому все було добре, а тепер… Що сталося?
Жанна теж встала:
— Нічого не сталося. Просто зрозуміла дещо.
— Що зрозуміла?
— Що п’ятнадцять років була дурепою.
Вона пішла в спальню, дістала з шафи теку з документами. Повернулася на кухню і поклала на стіл заяву про розлучення.
Макс прочитав і зблід:
— Ти що, збожеволіла?
— Навпаки. Вперше за довгий час міркую нормально.
— Через що? Через маму? Так вона не зі зла!
— Знаю. Не зі зла. Просто вважає мене баластом.
Макс завмер:
— Звідки ти…
— Чула ваше сімейне планування. Вночі. На кухні.
— Жанно, це не те, що ти думаєш…
— А що це?
Він мовчав. Крутив у руках заяву і мовчав.
— Скажи хоч щось, — Жанна сіла навпроти.
Макс поклав заяву на стіл:
— Мама справді говорила… про дітей. Що часу мало залишається.
— І про баласт теж говорила?
— Жанно, вона стара. Каже дурниці іноді.
— А ти що відповів?
Макс потер лоба:
— Я… нічого не відповів.
— Ось саме. Як завжди.
Жанна встала, налила собі чай. Руки не тремтіли. Дивно — вона очікувала істерики, сліз. А було спокійно.
— П’ятнадцять років я чекала, коли ти нарешті поставиш їх на місце, — сказала вона. — Коли скажеш мамі, що я твоя дружина, а не тимчасова квартирантка.
— Вони звикли командувати…
— А ти звик підкорятися. І мене змушував підкорятися.
Макс схопився:
— Я нікого не змушував! Просто не люблю конфлікти.
— Конфлікти? — Жанна засміялася. — Це називалося захистити дружину. Але ти волів, щоб я терпіла.
— Ну що тепер робити? Минуле не повернеш.
— Нічого не треба робити. Усе вже зроблено.
Макс схопив заяву:
— Я не підпишу це!
— Не обов’язково. Через суд розлучать.
— Жанно, опам’ятайся! Куди ти підеш? Що робитимеш?
— Не знаю. Але без вас трьох робитиму.
Він ходив по кухні, розмахував руками:
— Це божевілля! Через дурні слова старої жінки руйнувати сім’ю!
— Сім’ю? — Жанна поставила чашку. — Яку сім’ю, Максе? Де ти бачиш сім’ю?
— Ми ж… ми живемо разом…
— Живемо. Як сусіди по комуналці. Ти працюєш, я працюю. Зустрічаємося ввечері, дивимося телевізор. У вихідні їдемо до твоїх батьків, де я зображаю вдячність за те, що мене терплять.
Макс сів:
— А що не так? Нормальне життя.
— Для тебе нормальне. А я втомилася бути нікчемною.
Телефон задзвонив. Ірина Василівна.
— Не бери, — попросив Макс.
Жанна взяла слухавку:
— Алло.
— Жанночко, мила! Максимка вдома? Хотіла дізнатися, як справи.
— Справи добре. Розлучаюся з вашим сином.
Тиша. Потім:
— Що? Ти що кажеш?
— Те, що ви хотіли почути. Позбавляюся від себе сама.
— Жанно, я не розумію…
— Зрозумієте. Передавайте привіт Петру Семеновичу.
Вона відключилася. Макс дивився на неї з жахом:
— Навіщо ти їй сказала?
— А навіщо приховувати? Нехай радіє.
За пів години Ірина Василівна примчала. Влетіла у квартиру без стуку:
— Що відбувається? Максиме, поясни негайно!
— Мамо, не зараз…
— Жанно! — вона повернулася до невістки. — Ти що надумала? З глузду з’їхала?
Жанна спокійно сиділа за столом:
— Навпаки. Розум здобула.
— Через що? Максим тебе ображав?
— Максим мене ігнорував. А ви планували мене позбутися.
Ірина Василівна почервоніла:
— Хто тобі таке сказав?
— Ви самі. Вночі. На кухні.
— Ти підслуховувала?
— Води хотіла попити. А почула, як мене баластом називаєте.
Старуха перезирнулася з сином:
— Жанночко, ти не так зрозуміла. Я хвилююся за Максима, він нещасний…
— Мамо, досить, — раптом сказав Макс.
Ірина Василівна здивувалася:
— Що досить?
— Досить брехати. Так, ви хотіли, щоб ми розлучилися. Так, я слухав і мовчав. Як завжди.
— Максиме!
— А тепер Жанна сама все вирішила. І правильно зробила.
Жанна подивилася на чоловіка здивовано. Вперше за п’ятнадцять років він сказав матері правду.
— Але пізно, — додала вона.
Макс кивнув:
— Розумію.
Ірина Василівна метушилася між ними:
— Ви обоє збожеволіли! Жанно, я вибачаюся, якщо щось не так сказала!
— Дякую. Але рішення прийнято.
За місяць суд оформив розлучення. Квартиру розділили навпіл, Жанна продала свою частку Максу. Грошей вистачило на однокімнатну в іншому районі.
Нова квартира була маленькою, але світлою. Жанна поставила квіти на підвіконня, повісила свої картинки.
Вперше за багато років вона робила те, що хотіла. Дивилася фільми, які подобалися їй. Їла коли хотіла. Ніхто не критикував її вибір.
Максим дзвонив перші тижні. Просив повернутися, обіцяв поговорити з батьками. Жанна відповідала ввічливо і коротко. Потім дзвінки припинилися.
Подруги дивувалися: як можна кинути забезпеченого чоловіка? Жанна пояснювала просто — виявилося, що гроші не замінюють поваги.
У сорок один рік вона почала нове життя. Без свекра-мовчуна, без єхидної свекрухи, без чоловіка-м’ямлі.
Важко? Так. Само́тньо? Іноді.
Але вперше за багато років Жанна була не баластом, а просто собою. І це вартувало будь-яких труднощів.