– У мене інші плани…
– Які ще можуть бути плани? — голос свекрухи задзвенів, мов струна. – Сім’я – це святе. Чекатиму о шостій.
…Олена стояла біля вікна, спостерігаючи, як снігові пластівці кружляють у світлі ліхтарів. На кухні постукувала посудомийка, з вітальні долинали приглушені голоси дикторів. Максим розвалився у кріслі, уткнувшись в екран телевізора.
– Ходімо подихаємо повітрям? – Запропонувала Олена, повертаючись до чоловіка. – Так рідко буває справжня зима.
– Та ну, морозно, – буркнув він, навіть не відірвавши погляду від новин.
Олена тихо зітхнула. Лише кілька років тому він готовий був гуляти з нею, хоч до ранку – блукати засніженими алеями, годувати змерзлих голубів, будувати плани…
Дзвінок телефону перервав її думки. На екрані – “Тамара Семенівна”.
– Максе, твоя мама, – простягла Олена телефон.
– Візьми сама, я зайнятий, – відмахнувся він.
Олена натиснула на зелену кнопку:
– Доброго вечора, Тамара Семенівно.
– Оленко, як вчасно! – свекруха говорила з незвичною жвавістю. – Я тут подумала – адже ваш ремонт скоро почнеться? Знайшла чудові шпалери зі знижкою! Завтра привезу, і разом виберемо все інше.
Олена остовпіла. Вони з Максимом справді обговорювали ремонт, але… самі. Без сторонніх порад.
– Дякую, але ми поки що не готові… – почала вона.
– Що означає “не готові”? – перервала Тамара Семенівна. – Максим сам просив допомогти! Не сперечайся, завтра о десятій ранку буду.
Розмова обірвалася. Олена дивилася на чоловіка:
– Ти просив матір допомогти з ремонтом? Вона вже купила шпалери!
– Ну то й що? – Він нарешті відірвався від телевізора. – Мама розуміється. Зі знижкою – взагалі чудово.
– Але ж ми навіть їх не обирали! Може мені взагалі інші подобаються!
– У мами є смак, – відрізав він. – У неї нещодавно ремонт був.
Олена сіла на підвіконня. Усередині все стискалося. Це почалося не сьогодні. Ще перед весіллям Тамара Семенівна показала свій характер.
– Оленко, які ще ромашки в букеті? – обурювалася вона тоді. – Тільки кали! І сукня – обов’язково зі шлейфом!
Олена мріяла про скромне вбрання та польові квіти, але Максим, як завжди, підтримав матір. У результаті весілля пройшло за сценарієм Тамари Семенівни – з калами, п’ятиярусним тортом та натовпом її знайомих.
Після весілля стало ще гірше. Свекруха господарювала, як у себе вдома – особливо у вихідні.
– Дітки, я вам борщик принесла! – І маршем на кухню.
Потім – інспекція. Вона нишпорила по шафах, водила пальцем по полицях, перераховувала ложки.
– Олено, хіба так складають білизну? – І починала все перекладати.
Якось притягла мішок брудної білизни:
– Моя пралка зламалася. Ти ж випереш? І попрасуєш – у мене радикуліт.
Олена хотіла відмовитися, але Максим уже хапав мішок:
– Звісно, мамо. Так, Оленко?
А тепер ці шпалери. Олена зрозуміла – мовчати більше не можна:
– Максе, твоя мама повністю контролює наше життя!
– Знову починаєш… – він скривився. – Вона просто дбає.
– Ні, вона вирішує все за нас! Ми навіть зробити ремонт без неї не можемо!
– Ти перебільшуєш. Мама просто хоче допомогти.
– Допомога – це коли питають! А вона ставить перед фактом.
Максим підвівся:
– Не хочеш – не бери шпалери. Тільки сама мамі пояснюй.
– Я маю пояснюватися? Це наша квартира!
– Саме! І моя мама – частина нашої родини!
Олена проковтнула грудку в горлі. Вона згадала, як Максим, роблячи пропозицію, тремтячими руками тримав обручку. Як вони разом обирали цю квартиру, сперечалися про колір шпалер… Тоді їм не потрібні були поради.
У двері подзвонили. Олена глянула на годинник – дев’ять вечора. Вона знала хто це. Тамара Семенівна стояла на порозі з текою.
– Не втрималася, привезла каталоги! – Увірвалася вона у квартиру. – Ось, дивіться…
Олена опустилася на стілець. Свекруха гортала сторінки, тицяючи у візерунки.
– Ці, з позолотою, ідеальні! Я вже замовила. І штори візьмемо шовкові, – казала вона, наче вже все вирішено.
– Мамо, може, завтра? Вже пізно, – спробував Максим.
– Яке пізно? Нині ночами ремонти робили! – свекруха хитала головою. – Максиме, ти блідий. Олена тебе не годує?
Олена стиснула кулаки. Кожен візит – одні й ті самі уколи.
Вихідні настали несподівано. За сніданком Максим сказав:
– Ми сьогодні до мами. Паркан фарбувати.
– І коли ти вирішив? – Олена поставила кухоль.
– Мама вчора дзвонила. Їдемо?
За годину вони були на місці. Свекруха радісно зустріла їх:
– Максимко, йди їсти, я плов зробила! Олена, ось ганчірка – вікна мий.
– Мамо, ти про паркан говорила, – нагадав Максим.
– Все встигнемо! Олена вікна помиє, а ти до мене!
Олена мовчки взяла відро. Цілий день – нескінченні доручення. Вікна, люстри, шафи. Максим зрідка махав пензликом біля паркану, але переважно сидів з матір’ю.
– Ти завжди був у мене акуратний, – чула Олена. – А зараз – м’ята сорочка. Дружина навіть не прасує?
Увечері вдома Олена не витримала:
– Ми паркан їхали фарбувати! Чому я весь день прибиралася?
– Мамі тяжко одній, – знизав плечима Максим. – Тобі що, важко допомогти?
За тиждень пролунав дзвінок:
– Завтра приходь, приберись. Онуки приїжджають.
– Але ж у мене плани…
– Які плани? – голос свекрухи став крижаним. – Сім’я насамперед. Чекаю о шостій.
Олена поклала слухавку і завмерла. У голові спливли всі образи, всі приниження. Увечері вона знову спробувала поговорити з чоловіком:
– Максе, так більше не можна. Твоя мама поводиться зі мною, як із прислугою.
– Ти все драматизуєш, – він навіть не подивився в її бік. – У неї такий характер.
– А мої почуття тебе не хвилюють?
– Олено, не заводься. Мама одна, їй потрібна допомога.
Наступного дня Олена нікуди не пішла. Вона вимкнула телефон, купила шпалери, які їй сподобалися. Вибрала фарбу, штори. День пройшов одним подихом.
Увечері у двері увірвалася Тамара Семенівна:
– Ти що собі дозволяєш?! Я дзвоню, а ти не береш слухавку?
– Я не зобов’язана…
– Мовчи! – свекруха тремтіла від злості. – Невдячна! Мій син заслуговує на краще!
За її спиною стояв Максим. Олена більше не стримувалася:
– Досить! Ви тільки командуєте та критикуєте! Я не служниця!
– Дівчатка, заспокойтесь, – промимрив Максим.
– Дівчатка?! – Олена обернулася до нього. – Твоя мати репетує в нашому домі, а ти «дівчатка»?!
Вона схопила сумку та вибігла. Надворі було холодно, але Олена не збиралася повертатися.
Ніч вона провела у подруги Каті. Лежачи в темряві, згадувала, яким уважним здавався Максим на початку. Коли все змінилося? Чи він завжди був маминим синком?
Зранку телефон розривався від дзвінків. Олена не відповідала. Катя, йдучи, сказала:
– Залишайся, скільки треба. Вирішуй.
Дні тривали повільно. Олена заскочила до квартири, коли Максима не було, та зібрала свої речі. Вперше за довгий час вона почувала себе вільною. Ніхто не копався у її шафах, не вчив жити.
Максим щодня писав:
“Пробач”
“Поговорімо”
“Мама більше не прийде”
Але Олена йому не вірила. Вона дуже добре пам’ятала, як він завжди вибирав бік матері. Навіть у дрібницях – які купити тарілки, як варити суп – останнє слово завжди було за Тамарою Семенівною.
За тиждень Олена повернулася. Максим чекав у передпокої.
– Я все зрозумів, – почав він. – Мама іноді перегинає. Я з нею поговорю.
– Іноді? – Олена посміхнулася. – Максе, твоя мати зробила з мене прислугу. І ти їй це дозволив.
– Ти все перебільшуєш…
– Ось саме, – Олена дістала теку. – Я подаю на розлучення.
Максим зблід:
– Ти з глузду з’їхала! Ми ж сім’я!
– Ні. Сім’я – це коли двоє. А в нас завжди була третя.
Тамара Семенівна увірвалася через сорок хвилин:
– Як ти смієш! Мій син – подарунок для такої, як ти!
Олена спокійно складала речі.
– Максиме, ти дозволиш їй?! – свекруха трусила його за руку. – Говори ж!
Максим мовчав, дивлячись у підлогу. Він і зараз не міг суперечити матері.
За місяць все закінчилося. Олена винайняла квартиру на іншому кінці міста. Спершу було дивно – жити одній, самостійно приймати рішення. Але поступово все налагодилося.
Вона купила штори, які хотіла. Розставила книги на свій смак. Завела кота.
За пів року Олена випадково зустріла Максима в крамниці. Поруч копошилася Тамара Семенівна, викладаючи з його кошика “неправильні” продукти.
– Максюша, навіщо тобі ці пластівці? Я кашку зварю…
– Як я раніше цього не помітила? – Подумала Олена. – Все ж було очевидно з самого початку.
Вона пройшла повз. У сумці лежав новий телефон – подарунок собі. Вдома чекав кіт та цікава книга. І тиша. Справжня, без чужих вказівок.
Увечері, з кухлем чаю вона стояла біля вікна і думала, як мало потрібно для щастя. Головне – не втратити себе. Її телефон мовчав.
На столі стояли ромашки – ті, про які вона мріяла у весільному букеті. А на серці був спокій і сподівання, що жіноче щастя чекає на неї попереду. І борони Боже від таких маминих синочків…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.