Земля пахла скорботою і вогкістю. Кожен клунок, кинутий на кришку труни, відлунював глухим ударом десь під ребрами.
П’ятдесят років. Ціле життя, прожите з Данилом. Життя, наповнене тихою повагою, звичкою, що переросла в ніжність.
Я не плакала. Сльози висохли ще вчора вночі, коли я сиділа біля його ліжка й тримала руку, що остигала, слухаючи, як його дихання стає все рідшим, доки не обірвалося зовсім.
Крізь чорну вуаль я бачила співчутливі обличчя рідних і знайомих. Порожні слова, формальні обійми. Мої діти, Богдан і Оксана, тримали мене під руки, але я майже не відчувала їхніх дотиків.
І тут до мене підійшов він. Сивий, із глибокими зморшками біля очей, але з тією ж прямою спиною, яку я пам’ятала. Він нахилився до самого вуха, і його шепіт, знайомий до тремтіння, пронизав пелену горя.
— Лізо. Тепер ми вільні.
На мить я перестала дихати. Запах його одеколону — сандал і щось хвойне, лісове — вдарив у скроні.
У цьому запаху змішалося все: нахабство і біль, минуле й недоречне сьогодення. Я підвела очі. Остап. Мій Остап.
Світ хитнувся. Густий запах ладану змінився ароматом сіна й грозового дощу. Мені знову двадцять.
Ми біжимо, тримаючись за руки. Його долоня — гаряча, сильна. Вітер тріпає моє волосся, а його сміх тоне в скрекоті коників. Ми біжимо від мого дому, від майбутнього, розписаного на роки вперед.
— Цей Соколенко тобі не пара! — гримів голос батька, Костянтина Матвійовича. — У нього ані копійки за душею, ані становища в суспільстві!
Мати, Софія Андріївна, заламувала руки, дивлячись із докором.
— Одумайся, Єлизавето! Він занапастить тебе.
Я пам’ятаю свою відповідь, тиху, але тверду, як сталь.
— Моя ганьба — це жити без любові. А ваша честь — це клітка.
Ми знайшли її випадково. Занедбана хата лісника, що вросла в землю по самі вікна. Вона стала нашим світом.
Пів року. Сто вісімдесят три дні абсолютного, відчайдушного щастя. Ми рубали дрова, носили воду з криниці, читали при світлі гасової лампи одну книгу на двох. Було важко, голодно, холодно.
Але ми дихали одним повітрям.
Одного разу взимку Остап сильно захворів.
Він лежав у маренні, гарячий, як піч. Я відпаювала його гіркими травами, міняла крижані ганчірки на лобі й молилася всім богам, яких знала.
Саме тоді, вдивляючись у його виснажене обличчя, я зрозуміла, що це і є моє життя, те, яке я вибрала сама.
Вони знайшли нас навесні. Коли проліски вже пробилися крізь талий сніг.
Не було криків. Не було боротьби. Просто троє похмурих чоловіків в однакових пальтах і мій батько.
— Ігри закінчилися, Єлизавето, — сказав він так, ніби йшлося про програну шахову партію.
Остапа тримали двоє. Він не рвався, не кричав. Він просто дивився на мене. І в його погляді було стільки болю, що я ледь не задихнулася. Погляд, який обіцяв: «Я знайду тебе».
Мене відвезли. Яскравий, живий світ лісу змінився тьмяними, запиленими кімнатами батьківського дому, де пахло нафталіном і нездійсненими надіями.
Мовчання стало головним покаранням. Ніхто не підвищував на мене голос. Мене просто перестали помічати, ніби я була річчю, предметом меблів, який скоро відвезуть.
Через місяць батько зайшов у мою кімнату. Він не дивився на мене, його погляд був спрямований кудись у вікно.
— У суботу до нас прийде Данило Арсенович із сином. Приведи себе до ладу.
Я нічого не відповіла. Який сенс?
Данило Арсенович виявився повною протилежністю Остапа. Спокійний, небагатослівний, із добрими й втомленими очима.
Він говорив про книги, про роботу у своєму конструкторському бюро, про плани на майбутнє. У цих планах не було місця безумствам і втечам.
Наше весілля зіграли восени. Я стояла в білій сукні, як у савані, й механічно відповідала «так». Батько був задоволений. Він отримав те, що хотів — правильного зятя, правильну партію.
Перші роки з Данилом були схожі на густий туман.
Я жила, дихала, щось робила, але ніби не опритомнювала. Я була слухняною дружиною. Готувала, прибирала, зустрічала його з роботи.
Він ніколи нічого не вимагав. Він був терплячим.
Іноді ночами, коли він думав, що я сплю, я відчувала його погляд. У ньому не було пристрасті, але була нескінченна, глибока жалість.
І від цієї жалості мені було болючіше, ніж від батьківського гніву.
Одного разу він приніс мені гілку бузку. Просто зайшов у кімнату й простягнув її мені.
— На вулиці весна, — тихо сказав він.
Я взяла квіти, і їхній гіркуватий аромат наповнив кімнату. Того вечора я вперше заплакала за довгі місяці.
Данило сів поруч, не обіймаючи, не втішаючи. Він просто був поруч. І його мовчазна підтримка виявилася сильнішою за тисячу слів.
Життя йшло своїм чередом. Народився син, Богдан, потім донька, Оксана. Діти наповнили дім змістом. Я дивилася на їхні крихітні пальчики, на те, як вони сміялися, і лід у моїй душі почав танути.
Я навчилася цінувати Данила. Його надійність, його спокійну силу, його доброту. Він став моїм другом, моєю опорою. Я полюбила його. Не тією першою, палкою любов’ю, а іншою — тихою, зрілою, вистражданою.
Але Остап не йшов. Він приходив у снах. Ми знову бігли полем, знову жили в нашій хатинці.
Я прокидалася з мокрими від сліз щоками, і Данило, не кажучи ні слова, просто міцніше стискав мою руку. Він усе знав. І все прощав.
Я писала Остапу. Десятки листів, які так і не відправила. Спалювала їх у каміні й дивилася, як вогонь поглинає слова, які призначалися іншому.
Чи питала я про нього? Чи намагалася дізнатися? Ні. Мені було страшно. Страшно зруйнувати той крихкий світ, який я побудувала. Страшно дізнатися, що він забув, розлюбив, одружився.
Страх виявився сильнішим за надію.
І ось тепер він тут. На похоронах мого чоловіка. Час стер юнацькі риси з його обличчя, але не змінив головного — його очей. Вони дивилися все так само пронизливо.
Поминки пройшли як у маренні. Я машинально приймала співчуття, кивала, відповідала не до ладу. Усе моє єство було натягнуте як струна, я відчувала його присутність за спиною.
Коли всі розійшлися, він залишився. Стояв біля вікна, дивлячись на сад, що темніє.
— Я шукав тебе, Лізо.
Його голос став нижчим, із хрипотою.
— Я писав тобі. Щомісяця. Протягом п’яти років. Твій батько повертав усі листи нерозпечатаними.
Він повернувся до мене.
— А потім я дізнався, що ти вийшла заміж.
Повітря в кімнаті стало щільним, важким. Кожне слово Остапа осідало пилом на портреті Данила, що стояв на камінній полиці. П’ять років. Шістдесят листів, які могли змінити все.
— Мій батько… — почала я, але голос урвався. Що я могла сказати? Що він зламав не одне, а два життя, діючи з найкращих спонукань?
— Він прийшов до мене. Через тиждень після того, як нас… розлучили. Поставив умову. Я їду з міста, назавжди, і ніколи не намагаюся з тобою зв’язатися.
Натомість він не пише на мене заяву за… — Остап криво посміхнувся, — …за викрадення доньки. Маячня, звісно, але у двадцять років я злякався. Не за себе. За тебе.
Я слухала, і перед очима поставала картина: мій батько, Костянтин Матвійович, з його важким підборіддям і владним поглядом, і двадцятирічний Остап, розгублений, принижений, але той, що намагається зберегти гідність.
— Я поїхав у віддалений регіон. Влаштувався в геологорозвідку. Зв’язку майже не було, листи йшли місяцями. Думав, втечу від усього. Від себе не втечеш. — Він провів рукою по сивому волоссю. — Я писав на адресу твоєї тітки.
Думав, так надійніше. Мабуть, батько і це передбачив. Я не міг приїхати — експедиції були по два-три роки. А коли повернувся через п’ять років, було вже пізно.
Кімната, в якій я прожила п’ятдесят років із Данилом, раптом стала чужою. Стіни, просочені нашим спільним життям, мовчазно спостерігали за мною. Ось крісло, у якому Данило любив читати вечорами.
Ось столик, де ми грали в шахи. Усе це було справжнє, тепле, моє. А тепер у це сьогодення увірвався привид із минулого, і воно похитнулося.
— А ти? — запитала я тихо, боячись відповіді.
— Я? Я жив, Лізо. Працював, мотався по глушині. Намагався забути. Не виходило. А потім… потім я зустрів жінку. Хорошу. Просту. Вона була лікаркою в нас в експедиції. Ми одружилися. У нас двоє синів, Петро й Олексій.
Він сказав це просто, без пафосу. І ця простота різнула найболючіше. Мій сон, у якому він завжди був один і чекав на мене, розбився на тисячі осколків.
Він жив. У нього була сім’я. Своє життя, у якому мені не було місця.
Я відчула укол дивної, недоречної ревності. Ревнощів до минулого, якого в мене не було.
— Її звали Катерина. Вона померла сім років тому. Хвороба. — Він дивився не на мене, а кудись крізь стіну. — Сини виросли, роз’їхалися. Я повернувся в це місто рік тому.
— Цілий рік? — вирвалося в мене. — Чому ти…
— А що я мав зробити, Лізо? — Він подивився на мене прямо. — Прийти сюди, у твій дім?
Я бачив вас кілька разів. У парку, біля театру. Ти йшла під руку з чоловіком, ви про щось тихо говорили. Ти виглядала… спокійною. Умиротвореною. Я не мав права руйнувати це.
— Навіщо ти прийшов сьогодні, Остапе? — перебила я. Мені потрібно було це знати. Навіщо руйнувати мій світ, ледь оговтавшись від втрати?
— Я побачив у газеті некролог. Прізвище твого чоловіка… Я пам’ятав його. І я зрозумів, що повинен прийти. Не для того, щоб щось вимагати. А щоб… щоб закрити ці двері. Або відкрити. Я й сам не знав.
Він зробив крок до мене.
— Лізо, я не прошу тебе забути твоє життя. Я бачу по цьому дому, по фотографіях, що ти була щаслива.
І твій чоловік… У нього обличчя хорошої людини. Я просто хочу знати, чи залишився в тобі хоч вуглик від того багаття, що горіло в хаті лісника?
Я дивилася на нього. На цього сивого, втомленого чоловіка, у якому ледь вгадувався той відчайдушний юнак. І я дивилася на портрет Данила, на його спокійне, рідне обличчя.
Один подарував мені пів року вогню, за які я розплачувалася все життя.
Інший подарував мені п’ятдесят років тепла, яке я навчилася цінувати занадто пізно.
— Я не знаю, — чесно відповіла я. — Я не знаю, Остапе. Усе, що я знаю, — це те, що сьогодні я поховала свого чоловіка. І я його любила.
Він кивнув, і в його очах промайнуло розуміння. Не образа, а саме розуміння.
— Я знаю. Пробач. Я прийду через сорок днів. Якщо ти дозволиш.
Він пішов. Звук зачинених вхідних дверей не приніс полегшення. Навпаки, будинок, спорожнілий після поминок, наповнився гучними питаннями.
Сорок днів. У православ’ї цей термін відміряється душі, щоб попрощатися із земним світом. Мені ж ці сорок днів були дані, щоб розібратися зі світами всередині себе.
Перший тиждень я розбирала речі Данила. Це було тортурами й ліками водночас.
Ось його улюблений светр, який усе ще зберігає слабкий запах його тютюну. Ось його окуляри на робочому столі, поруч із недочитаною книгою. Кожна річ кричала про нього, про наше тихе, розмірене життя.
Про те, як він учив сина зав’язувати шнурки, як читав доньці казки на ніч, змінюючи голоси.
У шухляді його столу я знайшла стару скриньку. У ній лежали не документи й не нагороди.
Там були мої засохлі квіти, які я колись вплітала у волосся, квиток у кіно з нашого першого побачення й маленька, вицвіла фотографія. На ній мені двадцять один рік.
Я дивлюся в об’єктив серйозно, майже вороже. І ані тіні усмішки. Він зберігав цей знімок п’ятдесят років. Зберігав мене — ту, яку отримав, а не ту, про яку мріяв. І в цьому мовчазному обожнюванні було більше любові, ніж у найпристрасніших клятвах.
Дні минали. Діти телефонували, приїжджали, привозили продукти. Вони оточували мене турботою, але їхня присутність тільки посилювала моє почуття провини.
Одного разу донька, Оксана, обійняла мене й сказала:
— Мамо, ми знаємо, тобі важко. Тато так тебе любив. Він завжди говорив, що ти — найкраще, що було в його житті.
Її слова були щирими. І від цього мені стало ще гіркіше. Я зраджувала пам’ять про нього кожним своїм спогадом про Остапа.
Я перестала спати. Ночами я сиділа в кріслі й дивилася в темний сад. Два образи стояли переді мною.
Дика, палюча пристрасть юності — і глибока, спокійна річка моєї зрілості. Чи можна їх порівняти? Чи можна вибрати? Це все одно що вибирати між сонцем і повітрям. І те, і інше — життя.
Я зрозуміла, що Остап помилився в головному. Він запитав про вуглик від багаття. Так, вуглик залишився.
Але за п’ятдесят років Данило побудував навколо цього вуглика теплий, надійний дім. І цей дім став частиною мене. Зруйнувати його — означало зруйнувати себе.
На сороковий день я прокинулася з ясним відчуттям правильності. Я спекла поминальні млинці. Зібрала на стіл, як учила мама. Поставила фотографію Данила.
Я не знала, чи прийде Остап. Я не знала, що йому скажу.
Після обіду я вийшла в сад. Потрібно було підрізати троянди, які так любив Данило. Холодне осіннє повітря протвережувало.
Я почула скрип хвіртки. Він стояв на доріжці. Не наважувався підійти ближче. Просто стояв і дивився на мене. У його руках був невеликий букет польових ромашок. Таких же, які він дарував мені тоді, біля хати лісника.
Він зробив крок. Потім ще один. Я не рушила з місця, лише міцніше стиснула в руці садові ножиці.
— Здрастуй, Лізо.
— Здрастуй, Остапе.
Він простягнув мені квіти. Я не взяла їх.
— Дякую, вони дуже гарні. Але не потрібно.
У його очах промайнув біль. Той самий, що й п’ятдесят років тому.
— Я любила свого чоловіка, — сказала я тихо, але твердо. Кожне слово було вистраждане безсонними ночами.
— Він був моїм життям. І я не зраджу його пам’ять. Той шлях, про який ти говорив… він заріс. Давно. Там тепер інший сад. І я буду за ним доглядати.
Я повернулася й пішла до будинку, не озираючись. Я чула, як він стоїть за спиною. Я чекала, що він покличе, щось скаже.
Але він мовчав.
Уже в дверях я все ж таки обернулася.
Він усе ще стояв там. Потім повільно поклав ромашки на садову лавку, розвернувся й пішов до хвіртки.
Я зачинила двері. Підійшла до портрета Данила й довго дивилася в його добрі, усе розуміючі очі. Уперше за сорок днів я посміхнулася. Шлях не був відкритий. Шлях був пройдений. І я була вдома.
П’ять років по тому.
Лавка в саду, та сама, на яку Остап поклав ромашки, давно обжита моїми онуками. Вони залишають на ній свої іграшки, недочитані книжки й секрети. Я більше не сідаю на неї сама.
Час — дивовижний лікар. Він не стирає шрами, але розгладжує їх, перетворюючи на тонкі сріблясті нитки на тканині життя.
Горе від втрати Данила вляглося, змінившись світлою, тихою печаллю і величезною вдячністю.
Будинок перестав бути місцем скорботи. Він знову наповнився життям, сміхом правнуків, запахом яблучного штруделя у вихідні.
Про Остапа я більше не чула. Іноді, залишаючись сама, я думала про нього. Не з тугою чи жалем, а з якоюсь дорослою, відстороненою цікавістю.
Як склалося його життя після нашої останньої розмови? Чи знайшов він свій спокій?
Я щиро бажала йому цього. Він був сторінкою з книги моєї юності. Яскравою, палкою, важливою. Але книга була давно дочитана, і я знала її напам’ять. Перечитувати її не було сенсу.
Моє життя тепер складалося з маленьких ритуалів. Ранкова кава на веранді, догляд за трояндами Данила, які розрослися й перетворилися на пишну, запашну стіну.
Вечірні розмови з дітьми телефоном, казки для правнуків по відеозв’язку.
Одного разу моя старша онучка, Катруся, приїхала до мене сама. Ми сиділи в саду, і вона, дивлячись на мене своїми серйозними очима, запитала:
— Ба, а ти була щаслива з дідусем? По-справжньому?
Вона була в тому віці, коли любов здається бурею, вогнем, чимось надзвичайним. Я подивилася на її юне, шукаюче обличчя й зрозуміла, що не можу відповісти їй простою фразою.
Я встала й покликала її в дім. Дістала зі скриньки Данила ту саму вицвілу фотографію.
Де мені двадцять один. І поставила поруч іншу, недавню, з дня мого вісімдесятиріччя. На ній я сиджу в оточенні величезної родини, і моє обличчя, порізане зморшками, світиться усмішкою.
— Дивись, — сказала я. — На цій фотографії — дівчина, яка думала, що щастя — це втекти. А на цій — жінка, яка зрозуміла, що щастя — це побудувати. Не на згарищі, а на твердій землі.
Я взяла її за руку.
— Твій дід не подарував мені пожежу, Катрусю. Він навчив мене розпалювати й берегти вогнище.
Він дав мені не пів року безумства, а пів століття життя. Справжнього. З усіма його радощами й труднощами. І це виявилося найбільшим щастям.
Онучка мовчала, уважно розглядаючи фотографії. Мені здається, вона зрозуміла.
Увечері, коли дім затих, я знову вийшла в сад. Зірки були яскравими й холодними.
Я думала про шляхи, які ми обираємо. Про ті, що манять своєю невідомістю, і про ті, що ми прокладаємо самі, крок за кроком.
Остап сказав, що шлях відкритий. Але він не зрозумів головного. Свобода — це не коли перед тобою відкриті всі дороги. Свобода — це коли ти обрав одну дорогу й ідеш нею до кінця, не шкодуючи ні про що.
І на цій дорозі, у моєму саду, з пам’яттю про мого чоловіка й любов’ю моєї сім’ї, я була по-справжньому вільна.